Я із чоловіком познайомилася в університеті. У нас розпочався бурхливий роман. Він був чудовим залицяльником. Я була щаслива. Після весілля я одразу завагітніла та народила дівчинку. До народження дитини я працювала та допомагала чоловікові, а після того, як наша дочка з’явилася на світ, я пішла у декрет. І в нас розпочалися проблеми. Чоловіка звільнили з роботи, вірніше він сам пішов, мовляв, робота не підходила йому. Але не поспішав влаштовуватись в іншому місці. Його не хвилювало, що грошей мало. Донька стрімко росла, нам допомагали наші батьки; жили на допомогу дитини. Коли доньці виповнилося два роки, мені вдалося знайти віддалену роботу, і я стала потроху підробляти.
Чоловік цілий день лежав на дивані і нічого не робив. Я підробляла, робила домашні справи, прибирала, прала, готувала, він навіть по дому не допомагав, не доглядав дочку. Коли дочці виповнилося три роки, я віддала її до дитсадка і влаштувалася на роботу. Зарплата була невелика, зате стабільна. Я просила чоловіка шукати роботу, щоб ми могли стати на ноги. Але він казав, що не працюватиме за копійки. Він хотів працювати з великою оплатою. Щодня ми скандалили, сварилися. В один із таких днів, коли я повернулася з роботи втомленою та голодною, побачивши чоловіка на дивані
– не змогла стримати себе, сказала, що не збираюся більше годувати його. Він схопився з місця і вдарив мене так сильно, що я вдарилася головою об стінку. Наступного дня я зібрала всі його речі та викинула з дому на сходовий майданчик. Він мовчки зібрав їх у чемодан і пішов. Мене не цікавило, куди він піде. Нарешті я позбавилася від чоловіка-нахлібника, від зарозумілого ледаря. Незабаром я подала на розлучення. Чому я терпіла його стільки років? Тепер моє життя полегшало. Про нові стосунки не думаю, у мене є дочка, і я маю дбати про неї, виростить і виховати нормальною людиною.