Кульгаючи, ветеран Іван Сергійович йшов через село до моrили дружини. Пройшло 25 років з тих пір, як він поховав кохану дружину, Настю, і з тих пір він проводив незліченний час під старими кленами, вдаючись до спогадів. Колись про їхнє просте повоєнне весілля говорили у всьому селі. Але хво роба дружини забрала її жи ття, не давши їй дожити і до шістдесяти років, і Іван залишився в тяжкій самоті, далеко від своїх дітей, що вже виросли.
Серце Івана зрідка поверталося до Любушки, його першого кохання, яке він ненароком обдурив у юності. Пообіцявши одружитися, він залишив її, щоб навчатися на інженера, а потім пішов до армії, не попрощавшись. Зв’язок із нею було втрачено, і повоєнні пошуки виявилися безрезультатними. Прийшовши на могилу Насті, Іван попросив у жінки, яка там працює, віник, щоб прибрати територію. Тієї жінкою виявилася, якраз, Любушка.
Під шквалом питань вона розповіла, що народила від Івана дитину і, соромлячись, сховала її у родичів. Незабаром після вій ни, коли багатьох її родичів не ста ло, добра, кульгава людина, їхній сусід, притулила її, за нього вона згодом і вийшла заміж. Син їх Петрик по мер від хво роби, коли йому не було і 19 років… Коли Любушка пішла, Іван заплакав, втішаючись тим, що нарешті дізнався про долю свого першого кохання. Хоча, чи стало йому легше від цього…