Я повернулася до свого рідного міста після п’ятнадцяти років роботи за кордоном. Коли я прибула до квартири своїх батьків, я була здивована, виявивши, що вони не такі щасливі, як я думала. – Доню, ти повернулася в невідповідний час, – серйозно сказала мені мама, – ми знайомій дали дах над головою, а тобі вже місця немає. Валерія – жінка сорока років, яка не з давніх-давен працює в нашому місті.
Ми її самі запросили, прихистили її, що буде, якщо ми виставимо її надвір? – Але це моя квартира, – заперечила я, – я заробила гроші, щоб заплатити за все це, а мені місця не залишили? – Ми це знаємо, люба, але Валерія тепер у нас у гостях, – втрутився батько, – ми насамперед дбаємо про наших гостей. Я не могла повірити в те, що чула. – Отже, що мені тепер робити? Повернутися до Італії? – Може, це й на краще,- сказала мама,- зараз все так невиразно. Може, ти будеш там ще рік-другий, а потім повернешся? Я втратила мову.
– Я не можу просто так піти. Мені треба знайти роботу. Я хочу залишитись на батьківщині. – Але це буде нелегко, – попередив мене батько. – Я знаю, – сказала я, відчуваючи розчарування, – але я маю і багато різних навичок. Я знаю кілька мов, а це завжди затребуване. – Можливо, тобі й варто спробувати це, – сказала моя мати, – а поки що нам треба подбати про Валерію. Тоді я зрозуміла, що сперечатися марно. Мої батьки прийняли рішення, і я не мала вибору, крім як змиритися з цим. Це було дивне почуття – бути заміненим кимось іншим у моєму власному будинку. Але я знала, що маю знайти вихід із ситуацій, та швидше.