Я поїхала на вокзал. У мене намічалася поїздка до міста на кілька днів. У вокзалі я побачила ваrітну дівчину. Зовсім молода, вродлива, сиділа дивилася у вікно і мовчки nлакала. У неї був збентежений вигляд. Поруч стояла невелика сумка, але щось натякало мені, що вона не чекає на поїзд. Я виїжджала у понеділок і повернулася лише за п’ять днів. Дівчина також сиділа в тому ж місці. Я вирішила підійти до неї та поговорити. Вона явно потребувала доnомоги. — Вибачте, дівчино, у вас все гаразд? Просто я бачу вас тут уже не вперше і здогадуюсь, що весь цей час ви також були тут. – Мене вигнали з дому. Я тут живу, — сказала дівчина і сльо зи покотилися по її щоці. Я почала цікавитися подробицями її життя.
Виявилося, дівчина – сирота. Її звуть Єва. Я вирішила запросити Єву до себе. Вона поїла, зігрілася і розповіла далі свою життєву історію. Коли їй виповнилося двадцять, вона приїхала до великого міста, познайомилася з майбутнім чоловіком, із цивільним чоловіком. Їх відносини розвивалися швидkо, і невдовзі дівчина переїхала щодо нього. Чоловік часто знущався з неї, адже знав, що нікому її захищати. Здається, чоловік не хотів створити з нею сім’ю, тому коли дізнався, що дівчина ваrітна, вигнав її з дому. Вона поїхала на вокзал і вокзал став її домом. Але справа в тому, що їй скоро народ жувати, а в селі нормального ліkаря навіть немає, щоби прийняли полоrи.
Тому я вирішила, що вона житиме у мене і я їй доnоможу, чим зможу. Я попросила доnомоги у знайомих та друзів. Вони принесли дитячий одяг, всякі пляшечки, шкарпетки, навіть візок примудрилися розшукати. Незабаром на світ з’явилася Василина. Коли дівчинка пішла до садка, Я влаштувала Єву на роботу в завод. Вона добре проявила себе як професіонал своєї справи і незабаром її підвищили до керівника. Єва та Василина стали невід’ємною частиною мого життя і важливими для мене людьми. Василина називала мене бабусею, а Єва — мамою. Нещодавно Єва навіть отримала пропозицію руки та серця від сина директора заводу. Хлопець дуже добрий, мої дівчинки в надійних руках. Вони часто відвідують мене. Я їм дуже вдячна, що не залишають мене на самоті на старість.
Мені довелося нагадати Остапу про наше неспокійне минуле. Наша історія розпочалася у 2010 році, одразу після весілля. Ми жили у застарілій квартирі радянського зразка, далеко від центру міста, добиралися на роботу двома маршрутками. До 2012 року ми нагромадили достатньо грошей, щоб купити ділянку за містом. Ми мріяли про власний будинок. Тому й витратили на нього цілий стан: купували будівельні матеріали, наймали підрядників, стежили за процесом та обирали нові меблі.
Мої батьки радо допомагали матеріально, але моя свекруха Ольга нічого для нас не зробила. Але найдивніше те, що вона аж ніяк не була бідною. Вона володіла трьома магазинами одягу та взуття, зробила розкішний ремонт у своїй квартирі, купила нову машину та двічі на рік відпочивала за кордоном. Коли ми попросили в неї позику, вона з глузуванням сказала, що у неї не вистачить грошей на наш будинок – і що ми повинні самі себе забезпечувати. Мене дратувало її лицемірство. Вона була готова на все заради молодшої доньки Аліни. Від приватної освіти до навчання у Варшаві – вона щедро забезпечувала свою доньку. Ситуація підштовхнула Остапа наприкінці 2012 року виїхати до Німеччини на роботу – виснажливу, яка досі завдає йому проблеми зі здоров’ям. І ось, через 10 років, ми нарешті влаштувалися в нашому будинку, у нас є діти, ми господарюємо.
Остап добре заробляє, а я допомагаю, продаючи квіти з нашого саду. Минулого тижня Остап запропонував запросити його маму пожити з нами на літо. Я була приголомшена. Адже Оля не турбувалася про нас упродовж усіх цих років, але тепер вона згадала про нас, бо Аліна була надто далеко, у Польщі. Взимку Оля перенесла операцію на серці. Вона використала цей факт, щоб змусити Остапа часто відвідувати її. Тепер вона планувала провести з нами всю свою літню відпустку. Незважаючи на те, що раніше вона відмовлялася допомагати нам матеріально, коли ми будували будинок, тепер вона хотіла жити у нас вдома за наш рахунок. Остап захищає її, що мене дуже зачіпає. Ми слізно просили її про допомогу, і вона відмовила. Тому я твердо вирішила не змінювати своєї думки щодо цього.