Маша та Ігор були одружені вже два роки, але з кожним днем дівчина все більше вагалася у правильності свого вибору. Вона завжди мріяла про чоловіка, який був би не просто супутником життя, а чимось більшим, хто зміг би його здивувати, надихнути, хто ставився б до нього по-особливому. Однак Ігор, хоч і був надійним та дбайливим, здавався їй надто звичайним. “Ти навіть у свята поводишся як зазвичай,” – з невдоволенням помітила вона одного вечора. Ігор, зітхнувши, відповів: “Маша, я роблю все, що можу.
Мені здається, я не розумію, чого ти хочеш.” Ця розмова виявилася поворотним моментом для Маші. Вона почала замислюватися про те, чи справді проблема в Ігорі чи у її власних очікуваннях від життя та шлюбу? Якось, коли Маша поверталася додому пізно ввечері після роботи, вона виявила, що будинок оповитий темрявою, за винятком мерехтливих вогників, що ведуть до заднього саду. Ідучи за ними, вона побачила Ігоря, який підготував сюрприз: затишна вечеря при світлі свічок просто неба. “Я хотів зробити щось особливе для тебе,” – сказав він, дивлячись їй у очі.
У той момент Маша зрозуміла, що особливість не завжди полягає у грандіозних жестах чи незвичайних характеристиках людини. Вона полягає у турботі, увазі та здатності робити повсякденні моменти незабутніми. “Дякую, Ігорю. Все це дійсно особливо для мене,” – сказала вона, відчуваючи, як безглуздо поводилася весь цей час , сумніваючись у їхньому шлюбі через власні необґрунтовані очікування. З того часу Маша стала більше цінувати дрібниці, які робив для неї Ігор, і усвідомила, що особливість їхніх стосунків полягає у щоденному коханні та підтримці, яку вони надають один одному.