Ми з Олегом одружені вже близько п’яти років. Дітей у нас поки немає, найближчим часом не плануємо. До речі кажучи, познайомилися ми на роботі. Ми з чоловіком обидва кондитери. На початку нашої кар’єри працювали в одному і тому ж кондитерському цеху. Зараз ми обидва пішли з роботи в чужому цеху і заснували свою справу. Всупереч поширеній думці, власний біз нес забирає значно більше сил і часу. Але ми, незважаючи на все, роботу дуже любимо.
У нас дуже завантажений графік роботи, ми професіонали своєї справи, і у нас замовляють торти на свої урочистості дуже відомі люди. Найчастіше, це величезні торти, які вимагають багато роботи. Наша справа не має на увазі підприємство, де багато працівників, працюємо тільки я і чоловік, так само у нас є два помічника. На цьому штат людей закінчується. Тобто працюємо ми не у виробничих масштабах. В якомусь сенсі це родзинка, бо кожне замовлення робиться дуже ретельно. Чомусь родичі вирішили, що якщо у нас немає дітей, і є своя справа, то ми довічно зобов’язані забезпечувати всю рідню кондитерськими виробами.
Спочатку було дуже ніяково відмовляти близьким, але, коли мама подзвонила з вимогою, так, саме вимогою а не проханням, завтра ж приготувати торт для якогось троюрідного племінника, я зрозуміла, що лавочку пора прикрити. – Мам, у нас завтра важливе замовлення, ми не можемо. – Як не можеш? Відклади це замовлення, родичі повин ні бути важливіше для тебе. Я стала детально пояснювати, чому не можу так вчинити. Чи переконало це маму? Ні. Вона під кінець на мене накричала: – Яка ж ти егоїстка, Свєтка! Я тебе не так виховувала! Саме це я заслужила. Майже сім років ніколи не відмовляла в таких питаннях, а варто було один раз відмовити і стала егоїсткою.