Я 65-річна мама, яка нещодавно повернулася з 16-річного перебування в Італії виключно заради сина Віктора. Віктор був неспокійним хлопчиком, і я терпіла його найгірші часи. Коли він остаточно подорослішав, досягнувши 30-річчя, то одружився. Схвильована змінами, я вирушила до Італії, щоб фінансово підтримати молодят.
Я з радістю профінансувала розширення їхнього будинку та купівлю автомобіля для Віктора, ніколи не ставлячи під сумнів їхні витрати. Я вірила, що працюю на благо свого сина та його родини. Повернувшись додому в липні минулого року, я зазнала ряд розчарувань . Ні мій син, ні невістка не приїхали забрати мене з вокзалу. Холодний прийом продовжився, коли я повернулася додому. Мені виділили кімнату на другому поверсі, незважаючи на мій вік і труднощі з підйомом по крутих сходах.
Моя пропозиція влаштувати сімейне барбекю була різко відкинута невісткою, і мені сказали забути про гостей. Навіть проста помилка, пов’язана з використанням не того рушника у ванній, викликала різку критику. Ці непривітні жести засмутили мене. Я реву перед сном щоночі, відчуваючи себе чужою у власному будинку, і мені нема з ким поділитися своїм горем. Біль від такої невдячності з боку мого власного сина просто нестерпний.