Кілька років тому я переїхала до Німеччини зі своєю дитиною, ретельно обмірковуючи розлучення зі своїм чоловіком Михайлом. До нашого весілля я не підозрювала про певні моменти, які він приймав за важливі. Михайло, якого я вважала своїм принцем, думав, що обов’язок сина – підтримувати своїх батьків матеріально. У перші дні нашого шлюбу ми винаймали квартиру – і обидва працювали. Спочатку все йшло гладко. Але за два місяці моя свекруха попросила грошей. Я дала їй стільки, скільки вона просила, думаючи, що це одноразове прохання. Але невдовзі майже третина нашого доходу почала надходити батькам чоловіка.
Коли я висловила йому побоювання щодо цього, Михайло зазначив, що це його обов’язок як сина. Я сподівалася, що народження нашої дитини змінить ситуацію. Тим не менш, навіть коли Михайло втратив роботу, і я залишилася єдиним годувальником, він продовжував утримувати своїх батьків, ставлячи їх забаганки понад наші потреби. І ось одного разу я поїхала до Німеччини погостювати до своєї сестри. Живучи без орендної плати і працюючи в кількох місцях, я накопичила достатньо, щоб добре забезпечити себе та мого сина. Незважаючи на нашу ситуацію, Михайло, який не зумів знайти роботу за фахом,
попросив мене покрити наші витрати на квартиру на батьківщині. Я почувала себе розбитою, але мій досвід у Німеччині без фінансового тягаря Михайла змусив мене замислитися, чи не настав час розірвати наш шлюб? Моя мати радила набратися терпіння, сестра наголошувала на важливості сім’ї. Але в Німеччині я процвітала сама по собі і для себе, лише запитуючи, чи дійсно мені потрібна така родина на батьківщині?